Екатерина Кудрина

Екатерина Кудрина
Читай Савченко

Цар лісу

У священнім гаю росло дерево, і довкола нього цілий день до пізньої ночі скрадливою ходою бродила похмура людська постать…

Це був жрець-вбивця, а той, на кого він чекав, мав рано чи пізно теж його вбити і зайняти його місце. Таким був закон святилища.

Джеймс Джордж Фрезер, «Золота гілка«

 

Тієї непогожої ночі він, як завжди, ходив довкола Дерева, стискаючи у руці оголений клинок, і лише зрідка, уривцем, на короткий час поринав у неспокійну дрімоту, провалювався у забуття, хитке і непевне, як передосінній туман, але навіть тоді не випускав зброї – здавалося, що його пальці намертво прикипіли до меча. Зрештою, у цьому не було нічого дивного, бо він чекав на свого майбутнього вбивцю, який рано чи пізно явиться, щоб зайняти його місце. За віки, що промайнули відтоді, як у відлюдній долині біля озера було споруджено святилище, гай на березі геть захирів, нагадуючи розпорошене військо, добряче пошматоване у бою. Дерево майже всохло і навіть повесні не квапилося одягнутися листям, про квіти ж – годі й казати. Прочан теж поменшало та й приходили вони усе рідше, але давній жорстокий звичай зостався. Мабуть, ніхто вже й не пам’ятав, чому так повелося. Старі просто переказували малим, щоб ті засвоїли дідівську науку. Боги завжди потерпають від спраги – отже її треба постійно втамовувати. А втамувати її можна лише кров’ю.


Почув він про це або ж сам здогадався – тепер не мало жодного значення. Є Дерево, є Меч і є він – Цар Лісу, жрець-убивця.

Нарешті незборима втома, що немов свинцевим тягарем скувала тіло, змусила його привалитися спиною до шорсткого стовбура і заплющити очі. Позаду похмурі скелі тулилися одна до одної, нахиливши над темною водою поорані зморшками лоби, чорний розтерзаний ліс по той бік озера здригався під натиском вітру, і в гомоні його вчувалося щось гнівне, лихе та загрозливе – так само, як і в нескінченому плюскотінні хвиль.

Не таким був берег його дитинства у далекій, давно забутій країні, що, може, вона й не існувала ніколи, а тільки йому примарилася разом із батьківською хижею за старим млином, тужливим материним співом, сміхом дівчат на вечорницях і гучними святкуваннями після вдалих ловів. Та земля здавалася теплою і лагідною навіть узимку, коли її облягали непрохідні сніги і мороз кував на річках дзвінку кригу, була вона добра і родюча, навесні щиро напоєна сонцем, просякнута пахощами квітів і духмяних трав, влітку золота од стиглих хлібів, а восени чарувала строкатим розмаїттям барв та гірким ароматом прілого листя. І боги її теж були веселі, безтурботні, поблажливі до людей. Вони посилали їм рибу, птаство і всякого звіра, що вільно плодився у незайманій пущі, плекали ягоди і гриби, ночами розвішували в небі голчасті, мерехтливі зірки, безжурно гойдалися на срібному місяці, котилися, немов з пагорбу, строкатою райдугою і всміхалися привітно із кожної дощової краплини…

Тут усе було геть інше, понуре, чуже і вороже, від землі тягнуло холодом, проймало аж до кісток, однак він навряд чи це відчував. З роками усі почуття в ньому притупилися і на зміну їм прийшла байдужість – коли-небудь все одно кінець.


Він прожив довге життя: таке довге, що встиг забути не тільки обличчя рідних – батька, матері, братів, сестер, не кажучи вже про жінок, які у різну пору ділили з ним ложе – але й своє справжнє ім’я. Бо те, під яким його знали тепер, він одержав разом із Мечем та обітницею довіку нести самотню варту. Камінь не відає руху, лежить мертво од створення світу; дерево тримається одного місця на землі, вростає у нього корінням, ріки течуть до моря давно прокладеним руслом; навіть сонце народжується на сході, а вмирає на заході, ніколи не порушуючи раз і назавжди усталеного порядку. І, здається, с-посеред усіх земних істот тільки чоловік не прагне спокою, нудить йому буденне життя, кортить мандрувати, вабить поклик волі – особливо ж у молоді літа, коли дні сунуть надто повільно, от і біжить людина не знати куди, світ за очі.

Та де подівся той хлопець, що випурхнув колись з батьківській оселі, пішов шукати пригод через горе і біду і більше додому не повернувся? Чи то вітер його розвіяв, а чи й сплив за водою… Мандри його скінчилися отут, біля Дерева, на схрещенні чотирьох доріг, що, мабуть, вже цілу вічність нікуди не вели, загублені у часі, як у просторі. Якщо його погляд погожого дня падав на дзеркальну гладінь озера, він бачив високого чоловіка з поставою воїна, але в його густому волоссі усе більшало срібних ниток, а темні очі нагадували дві присипані попелом вуглини. Тільки люди рідко насмілювалися поглянути йому в обличчя: адже для них він був царем і навіть богом. Певна річ, доки не з’явиться наступний. Та винятковість його становища зумовлювалася не владою, хоча була вона тут майже абсолютною, не багатством і пишнотою, яких він не мав, а своїм, так би мовити, єдинацтвом. Бо він був один такий у цій землі — а, може, й в усьому світі — як сонце на небі, і так само самотній, ніхто ж із доброї волі не схотів би опинитися на його місці.

Він всміхнувся, і гіркі складки різкіше пролягли від носа до вуст. На своєму віку він побував у багатьох країнах, куди заносила його доля та неспокійний дух блукань, і бачив чимало правителів. У тому числі й таких, що народилися дуже далеко від трону. Були серед них хоробрі полководці й прозірливі політики, великі державні мужі, які по-справжньому дбали про спільне благо, а траплялися і так собі – роззолочені ляльки, що їх посаджено на престол заради самої пихи та для зовнішньої пошани; дехто, подібно до нього, проклав собі шлях до вінця мечем, інших – за допомогою того ж таки меча вирядили у засвіти; хтось побивався через відсутність синів, кому би міг залишити державу у спадок, і з ранку до вечору дошкуляв проханнями богам – у той самий час, коли в іншому кутку землі його співбрат по короні розпачливо відбивався від зграї знуджених очікуванням нащадків; когось направляли мудрими порадами жерці, а кимось вертіли жадібні і хтиві фаворити або вередливі жони; одні вміли творити дива, натомість інші спромоглися тільки на дивацтва. Але богами у плоті вважали себе усі. А от йому зовсім не хотілося бути богом. Так само, як і царем. Однак боги – земні та небесні – були щодо цього іншої думки.


Мабуть, тому і сталося те, що сталося. Але тоді він був молодий, ще горіли йому буйнощі життя і вабили принади цього світу; бажання жити далі, уперто, назло усім, взяло гору – адже наодинці з собою можна не лукавити. А зараз він старий і сили його майже вичерпані. От вже й зір не такий гострий, як раніше, і рука поступово втрачає твердість… Зовсім скоро з’явиться той, хто покладе край його задовгому перебуванню серед живих. Що ж, на цьому місці він сам відібрав багато життів – тепер прийшла його черга. Все по-чесному, нема на що жалітися. Але чому людям так хочеться стати подібними до богів? Хоча б на мить видертися на хиткий престол?..

Прокляття, здається, він таки задрімав! Він підніс до обличчя стиснуті кулаки і потрусив головою, розганяючи одур. Бути зарізаним, наче сонна курка, його не приваблювало.

Аж раптом хтось торкнувся його плеча.

Всупереч очікуванням, прийшло полегшення – от зараз усе й скінчиться. Давно вже час. Шкода тільки, що він не встиг як слід відпочити, і це позбавить його можливості потішитися перед смертю з доброго двобою. Востаннє відчути, як гарячий клинок розсікає податливу плоть, і кров піниться на блискучому лезі. Хоча, ні, він таки це відчує – з тією лише різницею, що тепер це будуть його власні плоть і кров. Він почав розвертатися, заносячи руку для удару і водночас прикриваючись іншою, але застиг напівдорозі.

— Я, певно, з глузду з’їхав! – сказав він голосно.

З-за Дерева нечутно виступила жінка. Заледве мить тому довкола була суцільна темрява, хоч око виколи – як раптом змінилася хибким, струменіючим напівсвітлом. Воно облягало тіло незнайомки, безсоромними доторками обмальовуючи її стегна та груди, пружними, мерехтливими потоками стікало по розпущених косах. Серед них, немов місяць поміж хмар, спочивав блідий овал обличчя, так само холодний, замкнутий і далекий. Її мінливі зеленкуваті очі, маленький рот, прямий ніс відзначала краса, довершена за формою, але бездушна й самодостатня. При цьому вона випромінювала якусь дивну, незбагненну силу. Здавалося, жінка обступає його звідусіль, вона була скрізь, наповнювала собою усе довкола…

В його теперішньому світі місця для жінок не було. Тільки Дерево і Меч — а ще той, хто прийде його вбити. Чи могла б це бути жінка?

— Ти хто? – спитав він, мимоволі задкуючи і виставивши перед собою зброю.

Бліді губи ворухнулися у ледь помітній посмішці – так різець скульптора наносить перші штрихи на неподатливий камінь.

— Я – та, кому ти служиш. – З якоюсь майже дитячою цікавістю вона знову торкнулася його плеча, наче хотіла дізнатися, який він на дотик. – А як тобі на ім’я?

Не зважаючи на довге та буремне життя, йому ще не доводилося стикатися зі справжніми богами. У дитинстві од матері він чув про спокусниць лісовичок, які чатують у хащах на довірливих юнаків і танцюють з ними у найкоротшу літню ніч, коли зацвітає чарівна папороть, а на ранок заціловують до смерті; про русалок з холодними персами і зеленим, немов річні водорості, волоссям, що живуть у глибоких вирах під лозами, де втопилися покинуті коханцями дівчата; про зрадливих гірських красунь, які заманюють самотніх мисливців до своїх піднесених аж під самі хмари палаців, щоб в останню мить зіштовхнути з крутизни у прірву; про страшних мавок, гарних з виду, та спину їм вигриз ведмідь, і ще багато чого… Але на власні очі він нічого подібного ніколи не бачив, і тепер недогадливість нічної гості його розізлила. У нападі роздратування він всівся на землю і недбало розвалився під Деревом. Врешті-решт, він теж цар і майже бог. Та й гірше навряд чи буде.


— А то хіба ти не знаєш, — буркнув він, дивлячись просто їй у вічі. – Адже усіх твоїх жерців звуть однаково – Вірбіями. Але, якщо тобі цікаво, при народженні мати дала мені ім’я Громобій, бо привела під час грози. Вона тоді саме збирала хмиз у лісі, дуже злякалася, і в неї почалися передчасні пологи.

Жінка кивнула, але, здається, його не слухала, думала про своє.

— Скажи, навіщо ти зламав гілку з мого Дерева і вбив попереднього жерця?

— Бо хотів жити і рятував свою шкуру.

Він навіть задихнувся од власного зухвальства – зараз вдарить блискавка і спопелить його на місці. Однак нічого не трапилося. Жінка й надалі посміхалась, її бліде обличчя не виразило ані гніву, ані подиву.

— А тепер?

— Що – тепер? – не зрозумів він.

— Тепер ти жити не хочеш?

Він сплюнув на землю поміж своїх ніг. Відчай штовхав його до грубості.

— А тепер я хочу спати.

Вона ступила до нього і сіла поруч, розправивши складки свого тонкого сріблястого одягу.

— Але що ти накоїв такого, що змусило тебе шукати прихистку у моєму святилищі? Люди рідко приходять сюди з доброї волі.

— Я вбив у двобої царського сина, який відібрав у мене наложницю – воєнну здобич, — він проказав це з явною неохотою, та жінка не відставала.

— Ти її кохав?

— Я її хотів.

Красуня наморщила алебастрове чоло.

— Як це?

Від такого питання він ледь не поперхнувся, але потім зметикував, що покровителька цього місця, богиня, німфа – чи ким вона там була – вважається незайманою.

— Ну… – він зробив неокреслений жест. – Це неважливо. Мене тяжко скривджено, відібравши те, що я здобув у чеснім бою. Я тоді був молодий, гарячий, а гординя – погана дорадниця.

Жінка кивнула, погоджуючись – це їй було зрозуміло. Він скоса стежив за нею і подумав, що з нього вже досить розпитувань. Тепер можна спитати про щось самому.

— А як звати тебе?

— Аріція. Взагалі-то, я маю багато імен, але ти можеш звати мене так. – Вона помовчала, всміхаючись своєю повільною посмішкою – аж раптом сказала: — Навчи мене коханню, Громобою.

Ну от, тепер остаточно ясно, що все це сонна маячня або маячний сон – різниця невелика. Він просто очманів од втоми – ось і ввижаються усілякі нісенітниці. Насправді ж немає ніякої Аріції… Та, зрештою, з богами треба пильнуватись і завжди бути напоготові, навіть якщо це тільки сон. Бо ніхто не знає, що вони задумали. Досвід навчив його, що у світі трапляються речі й значно гірші за смерть.

— Е…. але чому ти обрала саме мене? – поспитав він обережно.

— Ти несхожий на інших… – Аріція підвелася, повела плечима, і одяг її зіслизнув на траву. Закинувши руки за голову, вона випросталась у стовбі місячного сяйва, таким чином, щоб він міг побачити її усю – від неймовірно довгих ніг і струнких стегон до маленьких тугих грудей, які дивилися у різні боки. Але на думку, що богиня пропонує йому своє безсмертне тіло, немов дівка із солдатського обозу, замість пожадання ним раптом оволоділи блюзнірські веселощі. Чари розвіялися, а з ними пішло й оте незбагненне, загрозливе, бо гола жінка (так само як голий чоловік) втрачає свою владу, не може бути ані царицею, ані святою, вона тільки спокусниця.

Ця зміна в ньому не уникла уваги Аріції, яка здивовано підняла брови. Її обличчя набуло по-дитячому ображеного виразу, який розсмішив його ще більше.


— Чому ти смієшся? Я гірша за твою наложницю?

Він не міг відповісти “так” чи “ні”, тому що боявся розреготатися на все горло, і тільки промугикав щось нерозбірливе. На щастя, Аріція витлумачила це як признання своєї незрівняної вищості – як усяка жінка, вона виявилася охочою до лестощів і легко приймала бажане за дійсне.

— Тоді чому ти зволікаєш?

— Я не насмілююсь, пані! – він помотав головою. – Твоя краса мене засліпила.

— Хіба жінку кохають очима?

Годі вже! Треба із цим закінчувати! Він випустив меча, який з брязкотом вдарився об камені, і, ступивши до Аріції, грубо обхопив її обома руками, вп’явся хижим поцілунком в напіврозхилені уста, не сподіваючись зустріти там нічого, крім пустки. Але видіння не зникло. Навпаки, йому здалося, ніби він обіймає статую – тіло під його пальцями було холодним і твердим, немов глиба мармуру, а губи гірчили на смак, як полин у степу. Та це не біда, з нього добрий скульптор. Кохання ж, навіть нечисте, має ту силу, що з гіркого робить солодке. І тут він не поступиться богам. Не вона його спокусила. Пожадання спалахнуло в ньому з упертості й люті: він таки проб’є отой крижаний панцир! Він ліпив її наново, висікав, вивільняв з полону, аж поки Аріція не почала оживати під його ласками. Вона виявилася на рідкість здібною ученицею, і невдовзі він відчув, що стрімко втрачає чіткість думок. Йому, щоправда, майнуло в голові, хто ж тепер буде охороняти Дерево, однак уголос він не сказав нічого, бо вже за мить це зробилося йому геть байдуже, і, потягаючи за собою Аріцію, він із радісним серцем полетів у безодню, повну її скрикувань, стогонів та зітхань…

Вона прийшла до нього наступної ночі, потім – знову і знову. Кожного разу в її рисах щось невловимо змінювалося, вона ставала трохи іншою, і це нескінчене розмаїття ніколи не набридало. Володіючи Аріцією, він не мовби насолоджувався коханням безлічі жінок, разючо не схожих одна на одну. Іноді, стомлені від любовного двобою, вони просто лежали під Деревом, встромивши поміж собою оголеного меча, і базікали годинами, як це прийнято у закоханих – про все та ні про що одразу. Він розповідав Аріції про своє дитинство на берегах могутньої ріки, де у серці незайманого пралісу б’ються навесні круторогі тури, володарі пущі; про широкі галявини, вкриті, немов візерунчастим килимом, квітами небаченої краси; про звабливі і згубні трясовиська, де під кожною купиною причаїлася смерть, а по ночах блукають мерехтливі вогники – душі необережних, хто знайшов тут свій кінець; про заховані у печерах давні скарби, що можна віднайти тільки за допомогою чарівної розрив-трави; про тихі озерця в зелених очеретах і вистелені шовковими травами степи, по яких мчать наввипередки з вітром дикі коні; про гори – такі сині, що від самого споглядання на них перехоплювало подих, і безкрає небо у вишині. Він розказував, як підлітком ходив із батьком на лови, щоб вполювати оленя або вепра-ікланя, а, бувало, що й ведмедя; як вони здобували боброві і кунячі хутра, що вимінювали потім у заморських купців на звої срібного дроту й нарубки коштовних металів, а з матір’ю збирали при повному місяці чаклунські коріння і цілющі трави. Говорив він про далекі краї, які бачив, коли, змушений рятуватися, поневірявся світом, про тамтешні звичаї та побут, криваві заколоти і палацові інтриги, про свої пригоди на суші й на морі, гарячі битви, від яких гуде земля, і хмільні учтування, де вино ллється рікою, і, розпалюючи пристрастю, звивається у твої обіймах тіло молодої бранки.

Його бавило, що він може примусити ревнувати богиню. Аріція сердилася, погрожувала перетворити його на якусь тварину, а то й зовсім на бездушний камінь; у розпалі суперечки вона була подібна до скривдженої дівчинки, але швидко заспокоювалася – досить йому було шепнути їй на вушко двійко ніжних словечок.

В свою чергу вона розповідала йому, яким був цей край у ті далекі часи, коли землею ще правили боги; про перших людей, що прийшли сюди і почали поклонятися її Дереву – тоді могутньому, зеленому і повному сил; незграбні, зарослі по самі очі, одягнуті у звірячі шкури, вони навіть не вміли говорити по-людському і більше скидалися на тварин. Вони з гарчанням скакали довкола Дерева, аж поки не валилися без сил, а по тому, розтрощивши кому-небуль череп, мазали гілки його кров’ю. Так тривало цілі віки, століття за століттям, доки їм на зміну не з’явилися інші — герої та пройдисвіти, злочинці і раби-утікачі, які разом із кров’ю вбитого попередника наслідували царський титул і сан Верховного Жерця, щоб потім самим пасти від меча більш спритного та вдалого суперника. Аріція згадувала про царевича, вигнанця з далекої країни, який, за намовою ворожки, зламав золоту гілку, щоб з її допомогою проникнути до обителі мертвих; про божевільного патриція, закоханого у берізку, яку він пестив, наче жінку, і поливав вином її стовбур…


Слухаючи цих оповідей, він, мабуть, уперше в житті не відчував роздратування від жіночої балаканини і незабаром зрозумів, що їх зблизило. Для людей, які віддавали їм божественні почесті, обоє вони були ізгоями, істотами, що вселяють забобонний жах, тільки Аріція набагато самотніша. Коли б вона була звичайною жінкою, він узяв би її на руки і заніс далеко звідси, світ за очі, щоб оселитися в якому-небудь тихому місці, народжувати дітей, радіти онукам, або й жити удвох, поки їх не розлучить смерть. Але боги не вміють мріяти. Людині на землі відведено час, а їм належить Вічність…

Так промайнув рік – триста шістдесят п’ять ночей – аж одного дня на світанку він прокинувся від крику Аріції і холоду оголеного меча. Сталося те, що мало статися. Він забув про участь, яка на нього чекала, дозволив собі розслабитися і припустився фатальної помилки, платити за яку тепер доведеться життям. Навіть не розплющивши очей, він рвонувся уперед, намагаючись дотягнутися до зброї – і відчув, як до тіла увійшов його ж власний клинок. Аріція розпачливо зойкнула: в своїй земній іпостасі вона була позбавлена чаклунських чар і – що найгірше – не могла втрутитися у хід двобою. Цьому закону мали коритися навіть безсмертні боги. Болю ще не було, але його захлеснула дика лють, накотив темний шал і накрив з головою. Нападник, наскільки він міг судити у передсвітанковому тумані, був удвічі за нього молодший і мав перевагу несподіванки, але йому на це було плювати. Так просто він не здасться. Він відскочив у бік, блискавично розвернувся і, не звертаючи уваги на рану, обома руками вхопив супротивника за шию, водночас намагаючись повалити його на землю. Напівпридушений, скутий у рухах, той безладно вимахував мечем і завдав йому ще кілька ран, щоправда, не таких небезпечних, як перша. Зчепившись, вони відступали до озера, важко відсапуючись, із напівзвірячим гарчанням, аж поки не опинилися у воді, спершу по коліно, потім – по пояс і нарешті – по груди. У них за спиною Аріція металася берегом, скрикуючи та заламуючи руки. Повиснувши на супернику усім тягарем свого тіла, він намагався його притопити і, вивільнивши одну руку, перехопити клинок. Це йому вдалося: голова нападника щезла під водою, і рукоять меча вислизнула з ослаблих пальців. Правда, сам він теж втратив рівновагу і ледь не захлинувся. Зате, коли за мить, пирхаючи та відпльовуючись, вони винирнули на поверхню, зброя знову була при ньому. Він відкрив був рота, щоб набрати в легені більше повітря – і щелепа у нього відпала сама собою.

Аріція бо, знехтувавши усіма законами – однаково людськими, як і божими – кинулася йому на допомогу. Але вид її був страшний. Вона не мовби зробилася вище ростом, і хоча сам він аж ніяк не був коротуном, зараз не дістав би їй навіть до плеча; її волосся кольору розтопленої міді стало сторч довкола спотвореного гнівом обличчя, темні очі під зсунутими бровами метали блискавки, а на шиї… побачивши те, що висіло в неї на шиї, він сторопів, і його ледь не вивернуло. З несамовитим криком – аж здригнувся ліс, сипнувши до неба зграї чорних круків — Аріція схопила величезного лука, що взявся не знати й звідки, здається, з повітря, і могутньою рукою натягнула тятиву. Це вирвало його із заціпеніння: адже він не міг дозволити, щоб жінка, хоча б і не проста смертна, зробила щось за нього. “Стій!” – гримнув він, геть забувши, що наказує богині, і одним коротким відчаєним ударом проткнув суперника наскрізь, насадивши його на меч, наче тушу на вертел. Але це позбавило його решти сил, він ще спромігся вибратись на берег, а там рухнув на камені до ніг Аріції…

Прийшовши до тями, він зрозумів, що помирає. Найперша ж рана виявилася згубною – тільки лють підтримувала в ньому згасаюче життя. Аріція стояла поруч на колінах, вкривши його своїм розпущеним волоссям, немов хотіла заслонити від підступаючого холоду, від самої смерті – як мати хворе дитя. Її сльози капали йому на обличчя. Страшна войовниця у намисті з кривавих трофеїв зникла. Вона знову була ніжною і прекрасною.

— Я можу спинити вітер і наказати місяцю не світити, — прошепотіла вона, — я можу повелівати птахами і лісними звірами… Але я не можу тебе врятувати!..

Він насилу підвівся, торкнувшись пальцями її грудей.

— Я вже й так прожив занадто довге життя, вмираю, як солдат на посту, і мене оплакує богиня. Хіба цього замало?

Аріція схлипнула – як звичайна жінка.

— Нахились, — попросив він, — щоб я міг тебе поцілувати.

Вона зробила, як він хотів, і відпустила лише тоді, коли відчула, що він починає задихатись. Він стомлено заплющив очі. Біль пішов, поступаючись місцем чомусь безмежному і незбагненному, як вічність. Ще мить – і могутні хвилі понесли його назад, по морях та океанах, крізь чорні ліси і понурі скелі, полум’я пожеж і гамір битв, поневіряння й мандри, лють і шал до тихої лагідної країни дитинства, де не було нічого, крім кохання. Там, йому назустріч, бігла по одягнутих росами травах молода мати, і така ж молода веселка грала над її головою, немов чарівний міст до щастя. Але щось тримало його на землі, не давало піти за небокрай. Він ще зміг прошепотіти:

— Хто ж тепер буде охороняти твоє Дерево? Адже я вбив свого наступника…

— Моє Дерево… – повторила Аріція – і раптом закричала: — Громобою! Дивись!..

Останнім зусиллям він обхопив рукою її плече і звернув вже скляніючий погляд туди, куди вона вказувала.

Дерево, раніше сухе й мертве, знову було вкрито зеленим листям, урочисто й радісно простягало воно гілля до сонця, і ранок обсипав його могутню крону сяючою позолотою.

По поводу замечаний и предложений, обращайтесь!

А так же, если вы хотите разместить свой материал у нас на сайте, то ждем ваших писем на

email: artbusines2018@gmail.com

или звоните по телефонам:

+38(068) 224 25 48

+38(099) 229 31 67

Наш канал на YouTube

Ты нами можешь поделиться

© Многие материалы эксклюзивны и права на них защищены!

Сделано ❤ для ВАС!